Лебідь Інгула

На вірші Олексія Лебедич Над плесом пам’яті й води, Де спить Інгул в густих лозах, Лишились горді ті сліди, Що не змива нічна гроза. Там, на Олекси, в перший теплий день, Коли ламався сірий лід, Зійшов із берега пісень Пташиний, чистий, білий слід. Він плив, тримаючи крило, Як прапор світла в темноті, І все, що болем заросло, Святилось в лагідній воді. А в селі жив один поет, Він мав таке ж сумне ім’я. Його життєвий силует Вела судьби важка ладдя. Він знав, як тіло зраджує ходу, Коли душа летить у вись, І як дивитись на воду, Де мрії лебедем сплелись. Він одягав старий піджак, Лаковане взував взуття, І в театр ішов — не просто так, А ніби в інше, вище йти життя. Він грав у шахи, мов у бій, Де кожен хід — то жест умілий, І в тишині своїх надій Він рухав коні чорно-білі. Була любов. Була туга, Що в серце раною вросла. Тепер лишились береги І два самотні, два весла. Він сідав ввечері щодня, Дивився в дзеркало ріки, І знов поезія, мов два крила, Летіла птицею з руки. І поки слово ще горить, І літери шикуються в рядки, Пливе той лебідь кожну мить Крізь час, крізь долю і віки. Примітка: Вірш написаний як рефлексія на твір Наталії Фенік "Лебідь Інгула". В основі цієї розповіді лежить історія мого життя. Ось посилання на це оповідання: https://md-eksperiment.org/post/20260...