#поезія #віршіпроприроду #жанна_жабкина

Густий бурштин розлився по траві, Тремтить намисто з крапель чарівне́, Сплітає ранок коси вербові́, Цілує в скроню промінець мене. Ще прохолода, мов скляна струна, Підспівує пташиним голосам, Але вже скоро щезне і вона, Лишивши землю й сонце сам на сам. Лунає дзвін - невидимий коваль Кує проміння на небеснім тлі, Злітають іскри в синьооку даль, І падають кудись за край землі. Пекучим вітром дихає блакить, Минає свіжість, мов короткий сон. Вже день, як цар, упевнено сидить, І сяє зо́лотом його липне́вий трон. Тече повітря, наче теплий мед, Співає степ мільйонами цикад, І дня палкого золотий намет Укрив нарешті яблуневий сад. Усе навколо світиться вогнем, Проміння швидко всотує трава. І кожен кущ нап’ється літнім днем, І кожна квітка знову ожива. Ярило вишній! Дай мені вогню І захисти від холоду мене: На серце надягни скоріш броню – Хай буде і гаря́че, і міцне! (с) жанна жабкина