Межа (україномовний, військовий, пост-панк)

Стою на межі, де зникають зірки, Два світи зійшлися сьогодні у мені. В одному — дерева, пташині пісні, В іншому — ловушки та дні крижані. Бачу весну, чую шепіт дібрів, Птахи обіцяють: «Настане добро». Та «Чуйка» в кармані раптово пищить: «Лови промінь смерті, замри хоч на мить!» Я на межі, в точці розлому, Де світло і тьма б'ються в судомах. Хочу до птахів, де радість дитяча, Та бачу війну, що навколо маячить. На кожному кроці — тонка тятива, Яка ж вона дивна, реальність крива. Хто я сьогодні? Хто буду колись? Коли всі вогні одного дня вляглися. Чи позбудуся вояка у мирній житті? Чи знайду радість на новому шляху? А може, «межа» ця залишиться вщент, І страх буде мій головний опонент. Шукаю я істину у кожній весні, Поки реальність палає у вогні. Я на межі, в точці розлому, Де світло і тьма б'ються в судомах. Хочу до птахів, де радість дитяча, Та бачу війну, що навколо маячить. На кожному кроці — тонка тятива, Яка ж вона дивна, реальність крива. Нормальність спотворена призмою світу, Я навчаюсь у цій пастці жити, й хитріти. Ким стану я потім? Питання німе... Межа між світами тримає мене.