Коли в житті - пустеля / вірш «Агар»/ читає Тетяна Угніва

Напевно, день цей - сонцем був нагрітий, Коли інша пустинею Агар. Обличчя рвучко бʼє колючий вітер, А під ногами, ось пісок як жар. Іде знесилена, пригнічена, розбита, Натомленна на відчаю межі. Вже стільки сліз пролито в цій дорозі, Вже стільки болю, каяття в душі. Якби ж сама а то ще й син із нею , Обоє вигнанні із дому в нікуди, І так ідуть з розбитою душею , З буханцем хліба , бурдюком води. Від дум нелегких збилися з дороги , Та чи існують у пустині ці шляхи? В мандрівці швидко додалось тривоги, Коли нестало хліба і води. А навкруги пісок і палюча тиша , І де не де видніються кущі. Під ними сина помирати лише , І відійде, щоб в цій страшній тиші, Подати голос в безпораднім плачі Сльозами вилити той непосильний біль, Їм вирок - смерть, в пустині цій одначе , У неї є ще - заповітна ціль. На відстані стріли із лука , навпроти сина Що помирає без ковтка води, Згадати шлях, який пройшла й прожила У статусі невільниці й раби . Не жаль, шатра затишного чи їжі , Чи одягу що досталь в неї був, Жаль лиш того, що підалась гордині , Хоча цей час давно вже проминув. Уже вона й корилась своїй пані, Та не покірним виріс її син Тепер - вони самотні у вигнанні І вихід з цього в них один - померти. В розпеченій пустині без хліба, без холодної води, Та каже Ангол : « ось почув, Я, нині Той голос отрока вставай іди сюди, Дивись криниця набери водиці Напій дитину , пий сама - живіть". Як щасттям їй наповнились зіниці, Яка щаслива була оця мить, Коли уста потріскані від спраги Припали до холодної води. Десь взялось і сміливості й відваги Бурдюк наповнений до сина донести І знову відновилися їх сили І знов ідуть пустинею вони. Миттєво їм бадьорість відновили Ковточки прохолодної води Що Бог послав зважаючи на сльози Зітхання й плач, це були молитви Агари й сина як ішли крізь грози. Безлюдною пустинею вони. Як часто й ми ідемо крізь пустині Нелегкого й тоивожного життя . І завмираєм безпорадно в хвилюванні Коли в життя вривається біда. Коли хвороба розбиває тіло, Коли розлука болем душу рве, Коли всього на серці наболіло чи ж не пустиння це? Та Бог веде. Хоч, може, ми всього того не бачим, За білю й розпачем, як поряд Він стоїть. Як часто ми в таких пустинях плачем Як часто до нестерпності болить Душа і тіло і слова тікають. І не можливо випити свій біль. І наши молитви кудись зникають . Здається втрачена уже усяка ціль. Та памятай коли ідеш в пустині Без друзів , рідних просто сам, один, У горі безпорадності годині. На тебе там чекає Божий Син! Щоб простягнути руку допомоги, Вказати джерело де є вода, Розвіяти і болі, і тривоги, Коли будеш дивитись на Христа. Якщо уста не можуть говорити - Молись сльозами, подихом душі. Вір! Бог Могутній може зрозуміти Твій шепіт, крик і стогін у душі. Пустиня вчить молитися до Бога Без пафосу, без зайвих гарних фраз, Тому й не раз лежить туди дорога. Тому що Бог навчити хоче нас Як треба довіряти Йому щиро, Як відкриватись Богу в простоті. Хоч часом, ніби, й несправедливо, Що стільки лиха випало тобі. Та знай над міру Бог не посилає Стражданнь і горя у твоє життя. І у пустелях нас не залишає, А там готує нас до майбуття. У вічних і святих оселях раю Де буде світла радість без кінця Тому в пустинях не підайсь відчаю. В пустинях ти шукай свого Творця. В пустинях ти шукай живого Бога Крізь біль і сльози, розпач і відчай, Молись Йому, - розвіється тривога, Світліша стане стежка у рай.