Дмитро Павличко: Не зрадь два кольори! Нові вірші

Класик української літератури поет Дмитро Павличко читає нові вірші "НЕ ЗРАДЬ!» - звернення до українського народу. Автор пісні-шедевру "ДВА КОЛЬОРИ» поет-шістдесятник - вірші про сьогодення України. Два кольори, мої два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба. Два кольори, мої два кольори, Червоне – то любов, а чорне – то журба. Підпишіться на канал:    / @lookthatistheartist   Дмитро Павличко (1929) — провідний український поет, перекладач, визначний громадсько-політичний діяч, батько Соломії Павличко. Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1953). У 1971—1978 pоках був головним редактором журналу «Всесвіт», де опублікував чимало знакових творів світової літератури. Наш Фейсбук: https://is.gd/DddaIS Наш телеграм https://t.me/Looktheartist Етапною для Д. Павличка стала поетична збірка «Гранослов» (1968), у якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета розкрився в його інтимній та філософській ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Станьте СПОНСОРОМ нашого каналу, і ви ДОПОМОЖЕТЕ нам створювати ЯКІСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ контент, підтримаєте УКРАЇНСЬКУ культуру:    / @lookthatistheartist   Завдяки Дмитру Павличкові українському читачеві було повернуто творчість Богдана-Ігоря Антонича — 1967 року побачив світ однотомник поета «Пісня про незнищенність матерії» з блискучою передмовою Павличка. Важко переоцінити вплив, який мала ця книга Б.І.Антонича на всю молоду українську поезію останньої чверті минулого століття. Д.Павличко — автор однієї з найулюбленіших українських пісень «Два кольори». Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983), сонетів Шекспіра, антології польської, хорватської поезії та багато інших творів. Особливу сторінку творчості Д.Павличка складають його поетичні твори для дітей. Збірка «Плесо», «Де найкраще місце на землі», казкові поеми «Пригоди кота Мартина» та «Золоторогий олень» — цілі віхи в українській дитячій поезії. Народе мій, воскреслий, що з тобою? Невже на те вставав ти з домовини, Щоб знов укритись рабською ганьбою І добровільно, світові на кпини, Вернутись до свого сусіда в слуги, Де ти вже був, де триста літ щоднини Побитий помирав із болю й туги За волею й державою своєю? Невже сибірської тайги шарýги Зморозили навік твою ідею? Невже забув ти хліб Голодомору — З дітей твоїх, із бур’янів та глею? Невже за злотних обіцянь фантоми, За усміх брата, підлого зісподу, За нафту віддаси без осороми Здобуту кров’ю й вірністю свободу… . . . . . . . . . . . . . . . . . Я знаю: ти навчився воскресати, Та більше любиш ти свої страждання, Печальні співи, невмирущі втрати… Але година надійшла остання — Не дайся вкинути у нові закови, Не зрадь свого звитяжного повстання! Плетуть на тебе окуття шовкове, Ласкаве, як повітря в Магадані, І тепле, наче море Соловкове… Не стань плебеєм, взявши на Майдані Тягар державотворчих зобов’язань, Не дай вождям згубитися в дурмані Нікчемних чварів і чванливих казань, — Бо знову ти прокинешся в гостині, Вже не як брат, а як слухняний в’язень. Стій! Подивися в очі проводиру, Не дай своєї мови на поталу, Бо згинеш не від бою, а від миру З хохлами, що взялись тебе помалу Невольницьким язичієм зв’язати, Впрягти в ярмо чужого капіталу! Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю… Що сталося тепер, коли ти вгору Повинен вийти — з помирань безодні До сонця й зір небесного собору? Чи заглушили дзвони великодні Твій дух, піднявши тільки тіло з гробу, Розквашене, немов капуста в бодні? Невже, пройшовши в тюрмах перепробу, Здолавши смерть могуттям свого слова, Ти прагнеш обернутися в худобу? Невже твоїх пророків настанова — То не зерно плодюче й незникоме, А тільки здерта з колосків полова? Даруй мені ці заклики полинні, Цей голос розпачу й перестороги, Бо я — твій син, що в кам’яній пустині Стелив тобі своє життя під ноги! #ДмитроПавличко #ДваКольори #шістдесятник #НеЗрадь #вірші #поезія #Павличко #зрада