Моє село - слова Григорія Занька

«Моє село» Є імена, які носить у собі лише той, хто там виріс — імена урочищ, струмків, левад, кутків села, що передаються з уст в уста й зникають разом із останнім, хто їх пам'ятає. Ця пісня — акт пам'яті. Молодий голос пошепки, зовсім близько, перебирає імена рідної землі, наче молитву: Бурячкова, Адасовська, Брильова, Оґиривщина, Хрещате, Цегельня, Петрусивщина, Груд, Поторачина, Козиривське, Лисянське, Курандовка, Заричка, Загребля, Лютивка, Коворот. Шістнадцять топонімів — шістнадцять осколків однієї карти, яка існує лише в голові людини. Тут немає барабанів і немає поспіху. Тільки дихання між словами, теплий гул модульного синтезатора, одна-дві ноти підготовленої акустичної гітари та польові записи справжнього вітру, справжнього струмка, справжньої ночі. Голоси попередніх слів залишаються в повітрі гранулярним шепотом — як голоси предків, що стоять за плечима оповідача. Село Заньки в Ніжинському районі несе на плечах шість століть. Там народилася Марія Заньковецька. Там до Десни біжить маленька Смолянка. Там ще й досі дозріває шовковиця на гірці Груд і сохнуть ятері на Поторачині. Цю пісню написав той, хто пам'ятає все це зсередини — не як фольклор, а як власне серцебиття. Це не етно. Це не фолк. Це — документ. Один голос. Одна ніч. Одне село. Шість століть.