Вони втекли до Південної Америки і жили як звичайні сусіди | Таємні маршрути втечі нацистів

Німеччина, 1945 рік. Сотні чоловіків, відповідальних за одні з найдокументованіших злочинів в історії, зникли безслідно. Поки світ святкував перемогу, вони вже були в русі. Поки союзники шукали серед руїн, священники підписували рекомендаційні листи, агенти розвідки дивилися в інший бік, а цілі уряди вирішували не ставити запитань. Адольф Ейхман, бюрократичний архітектор Голокосту, щоранку їздив автобусом 203 у Буенос-Айресі. Йозеф Менгеле спілкувався в колах німецької громади в Аргентині, поки весь світ шукав його в іншому місці. Франц Штангль, під чиїм командуванням було вбито 900 000 людей, працював на заводі Volkswagen у Сан-Паулу. Вони не ховалися в печерах. Вони жили у звичайних районах. Вони купували квіти своїм дружинам у п'ятницю ввечері. Вони дивилися, як ростуть їхні діти. Мережа, яка зробила це можливим, мала назву: Ratlines. І вона була побудована за співучасті Церкви, ЦРУ та південноамериканських урядів, які вирішили, що минуле надто складне, щоб дивитися йому в обличчя. Більшість із них так і не постала перед судом. Більшість померла від старості. Це історія про те, як це сталося, хто це допустив і чому безкарність не потребує змови. Їй потрібно лише достатньо людей, які вирішать не дивитися.