ХТО РОЗБИВ ПЕРШУ НАВАЛУ ЗАЛІССЯ НА РУСЬ? Лекція історика Олександра Палія

Якщо Вам подобаються мої відео або книги, Ви можете це підтримати: https://www.patreon.com/oleksandr_pal... Моя книга "Історія України" англійською мовою в кіндл-форматі - https://www.amazon.com/HISTORY-UKRAIN... «Мстислав од юності звик був не боятися нікого, а тільки Бога одного берегтися. І повелів він, Андрієвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову й бороду, сказавши йому: «Іди ж до князя свойого і скажи йому: «Ми тебе до сих пір по приязні як за отця мали. А коли ти з сякими речами прислав єси не яко до князя, а як до підручного і простого чоловіка, то що ти замислив єси, то те й роби. Нехай бог усе розсудить». Коли ж Андрій почув це од Міхна, то спохмурнів вираз лиця його, і роз’юдився він на війну, і став готов. І, пославши [гінців], зібрав він воїв своїх — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців,— і, полічивши їх, знайшов, що їх п’ятдесят тисяч...І коли приїхали вони під Вишгород, то Мстислав Ростиславич, побачивши прибулу рать, виладнав полки свої і виїхав на оболонь супроти них, бо обидві іще жадали бою. І завелися стрільці їхні, і почали перестрілюватися, одні за одними гонячись. Мстислав тоді, побачивши, що стрільці його змішалися з противниками, відразу кинувся на них і сказав дружині своїй: «Браття! [Ударимо], поклавшись на Божую милість і на святих обох мучеників Бориса і Гліба поміч!» І тут же він поїхав до них. Противники ж стояли, [розділившись] на три полки,— новгородці, ростовці, а посередині них Всеволод Юрійович своїм полком стояв. І тут же Мстислав зітнувся з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші противники, побачивши [це], оточили його, бо Мстислав в’їхав був у них з невеликим військом. І тоді змішалися обоє, і велике було сум’яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чути] було брязкіт оружжя, од великої пилюги не узнати [було] ні кінника, ні пішого. А після цього прийшли всі сили, і тоді обступили вони весь город, і ходили приступом повсякдень. І, виїжджаючи з города, билися затято, і багато було [у] Мстиславовій дружині ранених і мертвих, доблесних [мужів]. І стояли вони довкола города дев’ять неділь». Між тим, Ярослав Луцький став наближатися до Києва: «І, це побачивши, убоялися, кажучи: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і з чорними клобуками». І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світу, в сум’ятті великому, не маючи змоги удержатись, побігли вони через Дніпро, і багато з воїв їхніх потопилося. І, це побачивши, Мстислав воздав хвалу всемилостивому богу і помочі святих, Бориса і Гліба, що невидимо гонила їх. І виїхав він із города з дружиною своєю, і, догнавши їх, дружина його і вдарила на обоз їхній, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту втер із дружиною своєю і немало мужності показав із мужами своїми. Се так і збулося слово апостола Петра, який сказав те, що ми попереду написали: «Той, хто возноситься,— смириться, а хто смиряється,— вознесеться». І так вернулась уся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він був усі землі, і множеству воїв не було числа. Прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої... Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів ... всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і Бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть Бог милість свою, то слава Богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй або ж складав на поминання душі своєї... Прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича, зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести Вітчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його... І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цé поклав в умі своїм: «Якщо Бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути»... (Літопис Руський, ХІІ ст.)